ВИДУБИЦЬКИЙ МОНАСТИР
Один з найдавніших київських монастирів, що зберігся до нашого часу. Видатний архітектурний ансамбль українського бароко.
Заснований близько 1070 р. Всеволодом Ярославичем (на той час ще не київським, а переяславським князем) в урочищі Видубичі, поблизу дніпровської переправи і особистої резиденції-замку — Красного двору. Головним храмом монастиря була церква св.Михаїла. Щоб врятувати монастирський храм від зсувів, 1199 р. майстер Милоніг-Петро спорудив на замовлення князя Рюрика Ростиславича грандіозну підпірну стіну. Монастир був одним з важливих осередків давньоруської культури. Його ігумен Сильвестр 1116 р. створив другу редакцію "Повісті минулих літ", а інший ігумен, Мойсей, був видатним оратором і, як вважають, укладачем Київського літописного зводу (1200). Ігумени монастиря систематично призначалися переяславськими єпископами.
На відміну від більшості інших київських монастирів, чернече життя у Видубицькій обителі не згасло і після монгольської навали. Про це свідчить літописна розповідь про поїздку Данила Галицького до Батия у 1245 р.: перед тим, як переправитися через Дніпро, князь зупинився у Видубицькому монастирі, де за нього було проведено молебень. Далі свідчення про монастир обриваються і з'являються знову лише з 1504 р. У XVI—XVII ст. він став власником великих земельних володінь. Після Берестейської унії монастир перейшов до рук уніатів з ордену василіан. Ігуменом і водночас уніатським митрополичим намісником був Антоній Грекович, якого 1618 р. козаки втопили у Дніпрі.
Старий монастирський собор Чуда архангела Михаїла в Хонах завалився таки у Дніпро у середині XVI ст. 1555 р. його відбудував ігумен Климентій Старушич. 1637 р. Петро Могила повернув монастир до православної митрополії і знову реставрував стародавню Михайлівську церкву. Після приєднання Києва до Росії монастир отримав від царя Олексія Михайловича право на володіння дніпровським перевозом — постійним джерелом значного прибутку. Кінець XVII — початок XVIII ст. знаменувався великим мурованим будівництвом: було споруджено Георгіївський собор, трапезну та дзвіницю пізніше — будинок ігумена (1770, архітектори Михайло Юрасов і Пилип Папов; перебудований Євгеном Єрмаковим 1898 р.).
Внаслідок секуляризації 1786 р. Видубицький монастир позбувся майже усіх своїх земельних володінь. Він став третьокласною обителлю, яка деякий час правила за лікарню для ченців інших київських монастирів. У 1842 р. монастир підвищили до другого класу, а на початку XX ст. — до першого. У XIX ст. його ансамбль збагатився лише братським корпусом (1846, архітектор Павло Спарро, надбудований 1910). Монастирський цвинтар став місцем останнього спочинку київської еліти. З кількох сотень поховань за радянської влади збереглися лише 13, зокрема педагога Костянтина Ушинського, вченого-анатома Володимира Беца, лікаря Євгена Афанасьєва, гідролога Миколи Лелявського, меценатів Богдана і Варвари Ханенків. У XIX ст. при монастирі були школа, притулок для сиріт, будинок для бідних літніх священнослужителів.
Монастир "самоліквідувався" у 1924 р. Церкви ще діяли до 1930-х років, коли їхні іконостаси було спалено, а цвинтар зруйновано. Останній ігумен Нектарій залишився жити на території обителі, працюючи сторожем і двірником. Будинки передано робітникам і службовцям деревообробного заводу на Теличці. У 1967—82 рр. проведено реставрацію споруд (архітектор Р.Бикова). У 1975—97 рр. тут містився Інститут археології.
Монастир відновив свою діяльність 1992 р., але ще близько п'яти років йому доводилося співіснувати з Інститутом археології. У 1996 р. уряд повністю повернув Видубицький монастир Церкві (УПЦ-КП). З 1993 р. намісником монастиря є ігумен Севастіан (Возняк). На данний час намісник ігумен Григорій.
МИХАЙЛІВСЬКИЙ СОБОР ВИДУБИЦЬКОГО МОНАСТИРЯ
Визначна пам'ятка архітектури XI—XVIII ст. Соборний храм Видубицького монастиря. Близько половини конструкцій первісної споруди збереглося у відбудові XVIII ст.
1070 р. князем Всеволодом Ярославичем у своєму фамільному монастирі було закладено мурований собор Чуда Архангела Михаїла в Хонах. Храм, споруджений з нагоди народження у Всеволода молодшого сина Ростислава, був освячений тільки у 1088 р. митрополитом Іоаном ІІІ з єпископами Лукою білгородським та Ісайєю ростовським, за ігумена Лазаря. Проте з цієї дати не можна робити висновок, що будівництво тривало 18 років. Існує багато прикладів, коли цілком закінчені побудовою давньоруські храми багато років очікували на "архієрейське" освячення.
Первісний архітектурний образ собору багато в чому залишається загадковим. Зрозуміло лише, що він відзначався своєрідністю. Дата закладин свідчить, що зводили його не печерські майстри, які прибули з Царгорода на три роки пізніше, а інші, пов'язані безпосередньо з князем Всеволодом і, можливо, з переяславською архітектурною школою.
Видубицький собор був храмом типу "вписаного хреста" з однією центральною банею на чотирьох підпорах, з нартексом, у північне членування якого майстерно вписано вежу з гвинтовими сходами на хори. Ширина храму 15 м, первісна довжина невідома. Проблематичним залишається устрій вівтаря, від якого не залишилось навіть підмурків. Проте гіпотезу Михайла Каргера, що собор мав додаткову пару стовпів перед апсидами, спростовують результати останніх археологічних досліджень. Немає підстав також припущення Наталі Логвин про завершення храму п'ятьма банями.
Архітектурні форми споруди виказують руку не дуже вправного майстра — наприклад, він помилився у висоті розташування вікон, і йому довелося домурувати підвіконня. Цікаво, що нижній ярус нартексу і башту з гвинтовими сходами зводив інший, більш досвідчений зодчий. При цьому за тотожністю використаних ним форм можна твердити, що це був хтось з майстрів Успенського собору Печерського монастиря.
Архітектурно-археологічними дослідженнями з'ясовано, що нартекс зі сходовою вежею почали будувати дещо пізніше основного ядра: будівничим довелося розібрати частину щойно спорудженої західної стіни, щоб світло потрапляло до нартексу. Але закінчено всі частини собору водночас, оскільки хори влаштовані не тільки над нартексом, але й над західними кутовими ділянками наосу (власне храму). До південно-східного кута собору в ХІ ст. було прибудовано приміщення усипальниці. Імовірно, тут ховали ігуменів монастиря, оскільки про князівські поховання у Видубицькому храмі немає жодної згадки.
Знадвору Михайлівський собор не був отинькований, про що свідчать збережені на його фасадах графіті давньоруського часу (одне з них пов'язують з особою колишнього печерського ігумена Стефана). Внутрішнє опорядження складалося з фрескового стінопису, фрагменти якого збереглися у південному членуванні нартексу, мозаїчної підлоги та шиферних різьблених плит парапету хорів.
Місце, обране для спорудження собору, було незвичайним — просто над річковою стрімниною. У ХІІ ст. побутувала навіть легенда, що ангел утримує цей храм від падіння за допомогою золотої мотузки, прив'язаної до його хреста. Проте однієї надії на небесний захист виявилося замало, і вже наприкінці ХІІ ст. споруді загрожувало руйнування від зсуву ґрунту, що підмивався Дніпром.
Цьому лиху зарадив під час свого князювання в Києві Рюрик Ростиславич. 10 липня 1199 р. коштом цього князя була урочисто закладена досі небачена споруда — підпірна стіна, що повинна була підтримувати схил пагорбу, на якому зведено храм. 24 вересня того ж року її будівництво було завершене. Видубицька стіна уславила ім'я її будівничого Милоніга-Петра і надихнула ігумена Мойсея виголосити поетичний панегірик князю-фундатору, згодом внесений до літопису.
Милонігова стіна підтримувала собор більше трьохсот років. Її залишками можна вважати фундаменти прибудов, виявлені біля північного фасаду. Але врешті решт, десь у першій половині XVI ст., коли монастир перебував у занепаді, східна частина церкви обвалилася у ріку. Зруйнований храм вперше відбудовано у 1555 р. за ігумена Климентія Старушича, але невідомо, який вигляд він тоді отримав.
Наступну реставрацію пов'язують з діяльністю митрополита Петра Могили, який у 1630-і роки відібрав монастир від уніатів. За часів Могили будівлю було переділено на два поверхи склепіннями, що збереглися до нашого часу. Вівтарну частину та баню було споруджено з дерева. У верхній церкві розташувався вівтар на честь Благовіщення, а у нижній — Михайлівський. Храм був заново розписаний.
Дерев'яні прибудови середини XVII ст. згоріли у 1760 р. разом з ризницею та монастирською бібліотекою. У 1766—69 рр. архітектор Михайло Юрасов відбудував церкву, спорудивши мурований вівтар та баню. Храм отримав виразні ознаки стилю бароко.
У 1920—30-х роках належав УАПЦ. Після арешту 1934 р. останнього настоятеля отця Павла (Височанського) храм було закрито. Його використовували як військовий склад, по війні тут містилася частина фондів Центральної наукової бібліотеки, з 1975 р. — фонди Інституту археології. 1991 р. храм передано УПЦ-КП.
Собор неодноразово досліджувався, а у 1974—81 рр. був відреставрований. На стіні храму у 1982 р. встановлено меморіальну дошку архітектору Милонігу.
ТРАПЕЗНА ВИДУБИЦЬКОГО МОНАСТИРЯ
Пам'ятка архітектури кінця XVII — XVIII ст., складова частина ансамблю Видубицького монастиря.
Наприкінці XVII ст. у монастирі існувала дерев'яна трапезна. На плані Ушакова 1695 р. її зображено не там, де стоїть нині існуюча будівля, а з південного боку від Михайлівського собору. Дерев'яну споруду завершували хвилясті фронтони у стилі бароко і маленький півбанок з хрестом.
Муровану трапезну палату з церквою Преображення Господня збудовано водночас із Георгіївським собором у 1696—1701 рр., коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського. Вона цікава тим, як будівничі скористалися схилом пагорба для зручнішого розташування приміщень: з північного боку будівля має два поверхи, а з південного тільки один. У нижньому поверсі були господарчі льохи, у верхньому місилася трапезна палата з церквою та поварнею. Кожен з поверхів отримав окремий вхід знадвору, що зробило зайвим влаштування внутрішніх сходів. Гранчастий об'єм церкви прилягає до палати зі сходу. Висока баня, що його увінчує,— фальшива, в інтер'єрі її перекрито глухим склепінням.
Фриз, капітелі пілястрів та портал головного (південного) фасаду прикрашені орнаментальними оздобами, виконаними у техніці різьблення по вогкому тиньку. Над порталом зберігся картуш з гербом фундатора (лук з двома стрілами та ініціали). Іконостас церкви зображував родовідне дерево Ісуса Христа. Внутрішній стінопис, створений після пожежі 1760 р., поновлювався у 1837 та 1915 рр.
1924 р. будівлю пристосували під клуб деревообробників. Після реставрації 1970-х років тут зберігалися фонди Інституту археології, наприкінці 1990-х трапезну передано відновленому монастирю.
ГЕОРГІЇВСЬКИЙ СОБОР ВИДУБИЦЬКОГО МОНАСТИРЯ
Один з найбільш досконалих взірців архітектури "мазепинського" бароко. Споруджений як новий соборний храм Видубицького монастиря.
Побудова нової соборної монастирської церкви, названої на честь св.Георгія Побідоносця, була викликана тим, що старий Михайлівський собор (а вірніше те, що від нього залишилось) після відбудови XVII ст. виявився замалим, до того ж небезпечним через зсуви ґрунту. Храм закладено 11 червня 1696 р. коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського. Будівництво було завершене 15 липня 1701 р., а 9 жовтня того ж року собор освятив митрополит Варлаам Ясинський.
За просторовою структурою належить до класичного українського типу дев'ятидільних п'ятибанних храмів і вважається найдосконалішою з усіх подібних будівель. Архітектор тонко компенсував розташування собору у глибокій долині, надавши йому вертикально видовжених пропорцій. Фасади відзначаються вишуканою бароковою декорацією. Автор споруди невідомий на ім'я, але за стилістичними ознаками саме він збудував Всіхсвятську церкву у Лаврі, де у капітелях пілястрів також використано унікальні волюти, закручені не назовні, а до середини.
Інтер'єр Георгіївського собору від початку не був вкритий стінописом. Цікавою особливістю є те, що вікна зсередини будівлі прикрашені такими само наличниками, що й на фасадах. З білими стінами контрастував велетенський п'ятиярусний іконостас, встановлений коштом дружини гетьмана Данила Апостола у 1720-і роки. До 1840-х років на південній стіні храму висів портрет фундатора — полковника Миклашевського. Нині він зберігається у Музеї українського мистецтва.
Іконостас знищено у 1936 р., коли будівлю використовували під військовий склад. У 1967 р. собор зазнав пожежі, у якій згоріли стародруки Історичної бібліотеки АН УРСР, що були там поскидані. У 1970—80-і роки у храмі містилися художні майстерні, в яких виготовлялися скульптури для Музею Великої Вітчизняної війни. Згодом тут зберігалися фонди Інституту археології. 9 серпня 1998 р. у храмі відбулася перша служба.
ДЗВІНИЦЯ ВИДУБИЦЬКОГО МОНАСТИРЯ
Невід'ємна складова барокового ансамблю Видубицького монастиря. Пов'язана з ктиторською діяльністю гетьмана Данила Апостола.
Дерев'яну дзвіницю монастиря вперше зображено на плані 1695 року. Це була досить висока триярусна башта, завершена банею з півбанком. У першому ярусі містився проїзд, у другому якесь приміщення з ромбовидними вікнами, у третьому, восьмикутному, дзвони. За композицією споруда була подібна до дзвіниць Софійського та Михайлівського Золотоверхого монастирів того ж часу.
Перший двоповерховий ярус існуючої мурованої дзвіниці за стилістичними ознаками сучасний Георгіївському собору та трапезній (1696—1701). Вперше кам'яні "врата" монастиря згадані 1726 р. Часом гетьманату Данила Апостола (1727—33) датується ярус дзвонів та влаштування надбрамної церкви св.Даниїла, ктитором якої він був. У верхньому ярусі було влаштовано годинник.
1766 р. споруда почала небезпечно нахилятися, через що дзвони з годинником перенесли до тимчасової дерев'яної дзвіниці, а іконостас Данилівської церкви — до Михайлівського собору. Проте вже у 1811 р. дзвіниця стояла цілком вертикально.
Під час ремонту 1829—33 рр. за проектом Андрія Меленського було надзвичайно тактовно надбудовано четвертий восьмикутний ярус, завершений банею з півбанком та шпилем. Сучасне розфарбування бані золотими зірками на синьому тлі з'явилося вперше після ремонту 1894 р. Традиційно у приміщеннях дзвіниці зберігалася монастирська бібліотека, для розширення якої у 1902 р. зроблено західну прибудову (за проектом Євгена Єрмакова). Тоді ж закладено проїзд у першому ярусі і обладнано теперішню браму.
|
